Интернет-газета KONTINENT на Facebook Интернет-газета KONTINENT в Одноклассниках  Интернет-газета KONTINENT ВКонтакте Интернет-газета KONTINENT в Twitter
Главная | Общество | Йоханан Петровський-Штерн: «Я завжди ставив перед собою задачі, які я не можу вирішити»

Йоханан Петровський-Штерн: «Я завжди ставив перед собою задачі, які я не можу вирішити»

«Не стати філологом в ситуації, в якій я народився було дуже важко»

Ви починали свою наукову кар’єру як філолог. Чому Ви вирішили стати філологом?

— Не стати філологом в обставинах, в яких я народився, було дуже важко. Філологами були всі навколо. Коли я був дитиною, в мого батька гостювали Єфім Еткінд, ленінградський фахівець з російської, французької та іспанської літератури і перекладач; літературознавець, теоретик перекладу і перекладач Маріна Новікова з Сімферополя; культуролог, філолог, психолінгвіст (на той час) та історик кіно Вадим Скуратівський, фахівець з Срібної доби та авангарду Александр Парніс, філолог Валя Мордерер, трішечки пізніше, — учениця Лотмана, і (на той час) літературознавиця Лариса Фіалкова, а також (завжди) Юрій та Маріша Щербак — ці та інші люди майже щовечора сиділи і обговорювали філологічні проблеми на кухні мого тата, де всі їли хліб з варенням та запивали філологію чаєм, бо нічого іншого не було. Навколо моїх батьків людей, відданих філології, було дуже багато. Я пам’ятаю, що батьківська кухня, типовий феномен 1960-1970-х років, на якій я виріс і сформувався в інтелектуальному сенсі, була перш за все філологічною. За відсутністю публіцистики, соціології, етнології і просто преси, відкритої до будь-яких тем, обговорення літератури – філологічний дискурс – посіло центральне місце інтелектуальних дебатів.

Крім того, уявіть собі комунальну квартиру, в якій дві кімнати були наші і в цих двох кімнатах було 15 тисяч книжок. Я чув про великі бібліотеки в Києві, але такої бібліотеки я не бачив, тому що то була бібліотека не для читання. Принаймні не для підлітка. Там не було Майн Ріда, не було красивих обкладинок Бібліотеки Всесвітньої Літератури, чи однокольорової підписки до «Огонька». Це була суцільно філологічна бібліотека, орієнтована на фахівця. Тобто, скажімо, там було п’ять поличок книжок по Пушкіну, шафа російської та радянської поезії з безліччю перших видань, чотири полички наукових публікацій по «дитячому» і «дорослому» Чуковському, три по Маяковському, двадцять поличок словників, бібліографій на кшталт Зайончковського та двох семитомних літературних енциклопедій – до- і повоєних, п’ять поличок книжок з естетики, теорії літератури, структуралізму і семіотики, шафа історичних книжок про повстання декабристів, декілька поличок наукової літератури і текстів елліністичної та римської класики – в цій бібліотеці і з цими людьми не стати філологом-славістом чи русистом було дуже важко, але я ним не став.

Чому?

— Я дуже не хотів бути частиною філологічного середовища. В цьому середовищі було багато людей, які блискуче володіли російською, переважно Срібного віку, літератури, але більшість цих людей не знали іноземних мов. Коли мій тато сидів перед старенькою радіолою (яку потім Богдан Жолдак подарував Миколі Лукашу) і накручував ворожі голоси, проходився шкалою по різних станціях, я йому казав: «Тату, а це яка мова? А це якою мовою розмовляють?» — він не міг відповісти на ці питання. І мене, маленького, дуже дратувало, що ці люди, які впевнено орієнтуються в російській, українській, може польській літературі абсолютно не знають іноземних мов, навіть не можуть їх відрізнити. І я себе будував, як людина, яка вважає, що світ розподілений на дві частини. Одна частина – це мої батьки і всі довкола них – це російськомовний простір, російська філологія. А все що за ним – це моє. І так я став «зарубіжником», себто філологом-іноземцем, в якому іноземець подолав літературознавця. Саме тому, коли абітурієнти єврейського походження їхали вчитись філології, переважно російській, в Тартуський університет до геніального Юрія Лотмана і його блискучого структурно-семіотичного оточення, я закінчив романо-германську філологію в КДУ з п’ятьма мовами і поїхав до Москви — вчитись в аспірантурі кафедри зарубіжної літератури МДУ та читати книжки в неймовірно добре укомплектованій Бібліотеці іноземної літератури. Проте навіть в МДУ моє «філологічне» походження приховати було важко. В аспірантурі мене так і називали: «семіот».

«В Москві я мешкав у бібліотеці Іноземної літератури»

— Який вплив на Вас здійснила Москва, де Ви писали дисертацію?

— Я не просто вчився в Москві, я в повному духовному сенсі «столовался» в Москві. Батьківська бібліотека і бібліотека Вернадського – я сидів в бібліотеці Вернадського з 2-го курсу Київського університету, плюс бібліотеки в домі Щербака, в квартирі Скуратівського, в інших київських квартирах – приваблювали і допомагали, проте мені там не було що читати, коли я став зарубіжником. В мене на поличці стояло 35 романів латиноамериканської та сучасної іспанської літератури іспанською мовою, плюс ще поличка книжок італійською (подарунок Цецілії Кін) — це було більше, ніж в усіх київських бібліотеках, де є іноземна література, разом узятих. Для того, щоб стати на ноги як фахівцю з латиноамериканської літератури чи то пак іспанського бароко, я мав регулярно їздити до Москви. І Москва мене неймовірно вразила насамперед доступністю до джерел, які були абсолютно закриті і яких уявити не можна було в Києві.

Візьмемо 1983 рік. Я приїхав до Москви писати свій диплом зі «Ста років самотності» Габріеля Гарсія Маркеса. Прийшов, записався пересічним читачем, витягнув каталожну шухляду з картками на тему «Гарсія Маркес, Габріель». Зверніть увагу – шухляду книжок про цього письменника, не його книжок. Замовив першу бібліографію – була вже на той час бібліографія книжок і статей, йому присвячених. Я відкрив і побачив, що є певна кількість монографій про Гарсія Маркеса – з яких я замовив перші 50. З цих 50, 48 стояло на поличках тієї чортової Бібліотеки іноземної літератури. В Києві таке взагалі неможливо було собі уявити.

Власне, в Москві я без перебільшення мешкав у бібліотеці Іноземної літератури, де читав Борхеса, Кортасара, Варгаса Льосу, праці фахівців з іспанського бароко на кшталт Хельмута Хатцфельда та Франціско Ріко, де закохався в Ортегу-і-Гассета і перечитав майже весь його восьмитомник… Там, в бібліотечних кулуарах, я зустрічався з компанією, до якої належали провідні московські зарубіжники, — і там власне познайомився з редакторами дуже важливого для мене часопису, який називався «Бюлетень художественной литературы за рубежом» (з початку 1990-х рр.—«Діапазон»), серед них – каталоніст Пьотр Скобцев, італьяніст Єлена Костюкович, англо-американіст Володимир Муравьов. В цьому часописі я почав активно друкуватися, обговорюючи новітні книжки латиноамериканської, італійської, англійської та іспанської літератури і друкуючи рецензії і оглядові статті 5-6 разів на рік. Звичайно, що Москва дала також і професійне спілкування, а головне для мене в ті часи – а навіть і зараз – саме можливість невпинного інтелектуального зростання.

— Кого саме Ви можете пригадати серед людей, що вплинули на Вас?

— Я б назвав п’ятьох. Це в першу чергу Наталя Маліновська (між іншим, дочка маршала Родіона Маліновського), тонка знавець Гарсія Лорки і Сальвадора Далі, фахівчиня з іспанського сюрреалізму, блискуча перекладачка, дружина Анатолія Гелескула, також в свою чергу перекладача іспанської та французької поезії, якого шанував Борис Пастернак. В цьому аспірантсько-бібліотечному середовищі я познайомився з Борисом Дубіним, соціологом, перекладачем французьких, а також майже всіх іспанських поетів, якими я займався. Третьою людиною була моя наукова керівниця Світлана Єрьоміна-Піскунова, яка, власне, була ученицею та людиною кола Бахтіна; суперечки з Світланою Іллінічною сформували мене як людину, яка спілкується через голову учнів — з самим Михайлом Михайловичем Бахтіним, тоді ще не настілки впливовим і популярним, як зараз.

Також звичайно дуже мені допомогли стати на ноги як початківцю-зарубіжнику Елена Алєксандровна Костюкович (Ляля Костюкович), перекладачка Умберто Еко, дотепна співбесідниця, яка дала мені декілька вказівок щодо того, як впоратися з дисертацією і публікаціями, і яка побажала за годину до мого захисту: «In boca al lupo» — «Ні пуха, ні пера». Ще одна людина, яка мені неймовірно допомагала писати і думати про те, як писати і перекладати, це Володимир Сергійович Муравйов, який переклав майже все з Льюїса і Толкієна російською фантастичним своїм лєсковським «сказом». Ці люди немовби існували у велетенських приміщеннях Бібліотеки Іноземної літератури. Ми дуже часто зустрічалися в спецхрані, де можна було читати абсолютно все і куди, на відміну від Києва, з його стукачами на кожному кроці, можна було пробитися.

Ці люди навчили мене писати. Це вони пояснили мені, що перекладаючи Борхеса, треба шукати його стилістичні аналоги в Східній Європі – Сигизмунда Крижановського в прозі, Осипа Мандельштама в поеззії. Вони пояснили мені, що романо-германський синтаксис принципово відрізняється від слов’янського, тож щоб перекласти фразу, треба ламати її синтаксичну структуру, а не відтворювати «галліцизми». Що синтетичні можливості російської мови дають можливости зробити прозу жвавішою і що хороший перекладач працює з інтонацією автора, а не зі словом. Власне, живучи в Києві, і потім вже викладаючи в Києві, я їздив у Москву кожні два місяці на тиждень і за цей тиждень я виростав на голову над собою, саме завдяки сировині та енергії в бібліотеці Іноземної літератури та присутності вибагливого середовища зарубіжників (знов таки, за винятком працюючих поодинці Кочура та Лукаша, майже відсутнє в Києві), яке мене буквально вимагало якісної роботи та фахового зростання.

— Чи Ви хотіли залишитися у Москві?

Не те слово! Я не просто волів залишитися в Москві. В мене амбіції тоді були дуже чіткі – я хотів жити ближче до джерел сировини і енергії, а цим джерелом в рамках Радянського союзу була московська Бібліотека Іноземної літератури. «І уявляв собі я рай /Подібним до бібліотеки», писав Хорхе Луїс Борхес. Крім того, в Москві було неймовірно багато можливостей друкуватися. Я почав друкуватися 1983 року (перша публікація — в часописі «Литературное обозрение» — розгорнута в статтю рецензія на книгу чілійської поезії супротиву, яку переклав українською Сергій Борщевський). Я друкував і рецензії на зарубіжну літературу, і оглядові рецензії літературної критики, і переклади з латиноамериканських, італійських та англійських письменників, а також передмови до публікацій. Я орієнтувався перш за все на московський ринок, тому що російська була мовою, з якою я працював весь час, але головне – якість російських літературознавчих часописів була на десять порядків вища, ніж все інше, що існувало з зарубіжного літературознавства в країні. Це все тривало до 1992-1993 років. Потім ситуація різко змінилася, але коли вона змінилася, почав мінятися і я, проте це окрема історія.

Отже, для 1980-х років надрукувати статтю в журналі «Инострання литература», дві-три статті в часописі «Вопросы литературы» і п’ять-шість статей чи то пак перекладів в часописі «Наука и религия» значило придбати аудиторію в півмільйона чи мільйон читачів. Такого охоплення, в принципі, ніде не було. Звичайно, щоб пробитися в ці часописи, треба було демонструвати конкурентоздатність – і перш за все, якість. Я хотів дорости до цих вимог – і залишитися в Москві. Проте залишитися в Москві можна було в трьох випадках: або ти стукач і тебе беруть на роботу в КДБ, або ти вступаєш в партію і тебе беруть в якийсь партійний інститут в Москві – це саме мій випадок, мені запропонований варіант. Третій варіант – одружитися з московською пропискою. Прописка – це страшна річ, ми зараз про це не говоримо серйозно, але це такий соціалістичний експеримент, який є суцільним житловим кріпацтвом. Його можна було тільки використати, подолати його або обдурити було неможливо.

Коли я закінчив аспірантуру, до мене підійшов Леонід Григор’євич Андреєв, знаний фахівець з французської літератури, про якого ходили чутки, що він «незаконнорожденный сын Ильи Еренбурга». Андреєв керував кафедрою зарубіжної літератури з 1948 року. Він мені сказав, що в нього є для мене пропозиція – зайняти посаду доцента ВГІКа (Всесоюзного Государственного Института Кино) з латиноамериканської літератури. Я все життя мріяв бути біля кіно і вчити кіношників, а тут тобі пропонують не просто якусь там роботу, а вчити кіношників у ВГІКу, плюс доцентську посаду з моєї тематики! Але треба одружитися і забезпечити себе московською пропискою. А в мене дитині сім місяців! І взагалі такі ігри в фіктивний шлюб або фіктивне розлучення для мене тема закрита. Люди в ті роки фіктивно розлучались і фіктивно одружувалися, але я в такі ігри не грав.

Також я не грав (і не граю) у партійні ігри. Той самий Леонід Андрєєв прийшов на кафедру і сказав мені, що йому телефонував голова кафедрі релігії та атеїзму Академії Суспільних Наук при ЦК КПРС. Це дуже престижна академія, де працюють хороші фахівці, і де навчаються недоучки — члени політбюро ЦК КПРС і вся їхня шатія-братія. Але як то було за часів радянської влади, те, що не дозволялося «народу», дозволялося оцим фахівцям — доступ до літератури, контакти з провідними зарубіжними колегами, закордонні відрядження тощо. Голова кафедрі був найкращим в СРСР фахівцем з неотомізму; він, власне, і дзвонив Андрєєву. Я прийшов до цього совєтського Аквіната, ми порозмовляли, він переконався, що я рухаюся від зарубіжної літератури в бік історії релігії. На той час я вже підготував публікації про Кабалу у Борхеса, про буддизм у Борхеса, надрукував статтю про теологічні виміри честертонівських детективів, про релігійно-міфологічну семантику романів Гарсія Маркеса… Партійний релігіознавець сказав мені, мовляв, треба вступити у партію, ми вам даємо роботу і прописку. Я сказав, «Давайте ви візьмете мене на роботу, я попрацюю і подивлюся, тому що вступати у комуністичну партію я не готовий». Це був 1987 рік, грудень. Фома Партійний мене більше не турбував.

Я повернувся з Москви, де в мене була енергія і сировина, до Києва, де в мене не було нічого, окрім репутації сина свого батька-дисидента, моєї власної, наскрізь підмоченої, репутації людини, яка двічі відмовилася співпрацювати з органами. З нулем перспектив і родиною, яку треба годувати. Це вже був лютий 1988 року, я тільки-но захистив дисертацію.

Але Ви все ж влаштувалися на роботу в Київський університет?

— Іноді трапляється чудо, принаймні так сталося зі мною. Я — безробітний, але вже з «корочкою» кандидата наук, що було неймовірно, бо в Україні не було 26-літніх кандидатів. Стою в черзі в молочну кухню за дитячим молочком і кефіром для своєї доньки. Поруч стоїть за молоком для своєї онуки Степан Резванюк, репатріант з Аргентини, завідувач іспанської кафедри, де я вчився в університеті, і каже «Що ти тут робиш?» Я кажу: «Приїхав з Москви, захистився, шукаю роботу». Він мені: «О, ти захистився, а в нас є відкрита вакансія на кафедрі і немає кандидата з кандидатською!».

Таким чином я, несподівано для самого себе, опинився на кафедрі іспанської філології Київського університету і почав викладати іспанську мову, вступ до історії мови, іспанську фразеологію, країнознавство. Через рік мене помітила кафедра зарубіжної літератури, в них також відкрилась посада. За цю неймовірно «блатну» посаду билися онука Олександра Копиленка і дочка Дмитра Павличка, але завдяки моїм публікаціям – я друкував десять на рік в провідних часописах – позиція дісталася мені, що також було чудом, неможливим і нечуваним. Бо в партію я не подався, з органами не співпрацював, а блат в мене – скоріше анти-блат.

Я п’ять років працював на двох кафедрах, викладаючи різні курси зарубіжної літератури. Коли з кафедри пішов Дмитро Сергійович Наливайко, на мене перекинули його курси – «Історію естетики від Платона до Кроче», «Європейський роман від Сервантеса до Томаса Манна», «Європейський романтизм» тощо. Я вийшов на новий рівень – готував том есеїстики Ортеги-і-Гасета, том релігієзнавчих праць Борхеса, коментарі до трьохтомника Честертона – і збирав матеріали для докторської на тему, щось на кшталт «Культурологічна традиція в зарубіжній літературі XX ст.».

 «Для мене було важливо вийти за циклічні міфи літературних текстів»

— В певний момент Ви прийшли до єврейських тем – чому так сталося?

— З деяких причин в січні 1992 року я почав самотужки вивчати давньогебрейську мову, іврит, адже до того я не знав навіть різниці між літерами «алеф» і «бет». Дізнавшись про це, один з моїх тогочасних друзів і співбутильників зауважив: «Петровський, ти з глузду з’їхав, але я знаю місце, де ти можеш наситити своє божевілля». І привів мене до бібліотеки Вернадського, де щойно голова бібліотеки – здається, Сенченко – дозволив витягти з закритих підвалів колекцію Інституту Єврейської пролетарської культури, яка там лежала з 1929 року, може з 1936. Це приблизно 3-4 тисячі рукописів, 10 тисяч книжок і 100 тисяч газет, які не було кому описувати.

Я прийшов у бібліотеку на пів-ставки описувати зарубіжну юдаїку – все, що було пов’язане з Wissenschaft des Judentums, наукою про єврейство, яка захопила в XIX столітті провідних німецьких та французьських фахівців, таких як Цунц, Мунк, Штейншнайдер, Ренан. Цей напрям спровокував появу певної кількості книжок з єврейської історії, філософії, юриспруденції, літератури різними мовами – іспанською, французькою, італійською, німецькою мовами, і саме їх я каталогізував. Потім я перекинувся на опис єврейських рукописів, описав всю колекцію пінкасів – актових книг єврейських громад та релігійних братств. З цього почався опис колекції рукописів бібліотеки Вернадського, який до сьогоднішнього дня не завершений.

В той же час я почав займатися соціолінгвістикою, зацікавившись інтерференцією івриту, їдишу та слов’янських мов в рукописах, написаних в Україні XVII-XIX століття. Я думав, що я буду соціолінгвістом, дослідником єврейських мов на теренах України. Саме з цим мене забрав покійний Орест Борисович Ткаченко у свій Відділ мов народів України Інституту мовознавства Академії Наук, де я мав зробити роботу про історію гебрайської мови і мови їдиш на землях України. Я розробив план, прочитав декілька доповідей, і тут мене вдарило другий раз. Розуміючи, що новому фаху треба також вчитись і самотужки далеко не поїдеш, я дістав стипендію Фонда Ротшильда (Яд га-надів) і поїхав на рік в Єрусалим.

Що змінив у Вашому житті Єрусалим?

— Я приїхав у Єрусалим і виявилося, що від мене вимагають абсолютний мінімум – сидіти в бібліотеці, читати книжки, написати за рік два реферати по 60 сторінок з моєї тематики. Це мене абсолютно не влаштовувало. Це значило б мешкати в Єрусалимі і використовувати п’ять відсотків мого потенціялу – і один єрусалимського. Я вирішив також піти в ту єшиву, Талмудичну академію, де я навчався декілька місяців за два роки – і домовився, щоб зі мною якийсь рабин зайнявся віч-на-віч Талмудом (те, що називається єшиботною мовою хаврута). Окрім того, я просив, щоб мене хтось підготував по академічній лінії. Я просив про ментора. В Фонді Ротшильда був на той час єдиний такий ментор, якого я дуже добре знав, – Ісайя Гафні, фахівець з історії Другого Храму з періоду від Макавеїв до Мішни – з 164-165 р. до н.е. до 250 р. н. е. Але на той рік він поїхав до Гарварду. Мені запропонували ментором замість Гафні професора Ієрусалимського університету Шауля Штампфера, фахівця зі східно-європейської єврейської історії, з яким я й почав займатися.

Шауль мені сказав: «Прочитай в бібліотеці монографію по Ніколаю І і євреях Майкла Станіславського, через тиждень прийдеш і ми поговоримо з тобою про цю книжку». Я сказав «Ні, я так не працюю, мені треба сім книжок на тиждень». І він дав мені сім книжок по першій половині ХІХ століття. Отже, кожного тижня я читав 5-7 монографій у бібліотеці, і ми кожну п’ятницю розмовляли на певну тему з історії євреїв Польщі, України, Литви, Росії, СРСР. Шауль – неймовірно гостра людина з дуже сильним відчуттям здорового глузду і з блискучим знанням історичного контексту. З ним приємно займатися, бо він миттєво знімає з тебе фльор поваги до великих імен чи історіографії. Ми взяли книжку дуже відомої людини, знаменитого англомовного ізраїльського фахівця з історії ХІХ століття, нечуваного стиліста. Я прочитав 600-700 сторінок і кажу: «Стільки матеріалу, такі цікаві спостереження», а Шауль мені відповідає: «А де хідуш – новий сенс? Чи є в книжці цей самий новий сенс, який змінює наше бачення проблеми? При тому, що ця книжка обговорює десятки і сотні нововикористаних джерел, насправді нового знання їй бракує».

Так поставити питання — означає навернути людину до критичного мислення. Це значить – пояснити, що не тема і не матеріал важливі, а метод, точка зору, концепція, підхід – і вміння довести правомочність нового концептуального бачення. Саме це Шауль зробив зі мною за рік – навчив мене розмовляти академічним івритом, привчив критично ставитись до джерел, не погоджуватись з пануючою історіографією, словом – бути істориком. Коли я приїхав в 1996 році в Бостон до Антоні Полонського в університет Брендайз, я відчував себе на коні, тому що я був дуже добре підготовлений з історії східноєвропейського єврейства. Я дозволив собі розкіш брати курси далеко за межами того фаху, з яким я приїхав і за яким я приїхав у Брендайз.

— Філологи, що стають істориками — це історія, що часто трапляється. Що це означало у Вашому випадку?

Для мене було важливо вийти за циклічні міфи літературних текстів. Для мене література була сама в собі певним прошарком культури, з якого я не знав куди вийти, тому що куди я не заглядав, я наштовхувався на інші літературні тексти і я крутився в циклічному часі літературних міфів, блукав в літературних лабіринтах. Вийти за філологічні межі означало інтелектуальну революцію. Як тільки я переступив через цей рубіж і вийшов за літературний кордон в історію, я відчув складний нелінійний час. Все одно, що ти був би міфологічнім греком – а став біблійним євреєм.

Перехід з циклічного афінського бачення історії в лінійне єврейське бачення став для мене революційним і в інтелектуальному, і в психологічному сенсі, і в сенсі критичного мислення. Але я не припинив бути (трішечки для себе) філологом, бо в моїх семінарах і лекціях критичний аналіз текстів – літературних як історичних, а історичних як літературних і бажання відслідкувати різні шари – літературні, історичні, релігійні, будь-якого тексту – це власне історико-філологічний підхід. Я поєдную філологічний і історичний підхід до тексту, вигадуючи свій власний метод, який я називаю культурною археологією.

— Ваша мама вчителька історії – чи це на Вас вплинуло?

— Мені про це час від часу нагадують. Я бачу свою маму вчителькою, яка користується історичним знанням абсолютно не в тому сенсі, в якому це роблю я. Для мами головне в школі було не стільки історія як інструмент критичного мислення, скільки етичний сенс історії, який вона подавала через урок-розмову та шкільний театр. В цьому шкільному театрі я грав на сцені, брав участь в різних спектаклях – по Блоку, по декабристах, по Другій Світовій війні. Грав в’язня у концтаборі; сибірського губернатора, який не пускає дружину декабриста до чоловіка; Олександра Блока, який декламує «12». У мами історію грали – щоб через театральний момент подати етичний урок. Навчити певній поведінці. Дати урок порядності з історичної перспективи. Бо пояснювати, що є порядність в умовах розвиненого соціалізму – то була непересічна справа для знавців езопової мови. Цим займалися казкарі на кшталт Марка Захарова чи сатирики як-от Ельдар Рязанов.

Головне, що робила мама з історією – вона навчала дітей мислити неофіційними формами історичного знання, пропонувала учням некласове і позакласове бачення історичного моменту. Мама була однією з небагатьох, в якомусь сенсі унікальною вчителькою історії в Києві, яка не була членом компартії. Це було неймовірно, адже для 1970-х років це було sine qua non: якщо ти вчитель історії — ти маєш бути членом партії. Мама не була.

Мама використовувала історію, щоб показати учням, що є інший вимір історичних подій і вона цей вимір зі своєю гуманістичною енергією (яку наше жлобське начальство сприймало за дисидентство) нав’язувала учням. Іноді вона це все робила з тим самим ефектом, з яким учням деінде нав’язувалася офіційна політична історія. Я цього не сприймав, хоча поважав і толерував. Але це був не мій підхід. Для мене історія — це можливість використати десятки різних точок зору на явище, на історичну фігуру, на текст як на складносурядний феномен, який потребує аналітичного мислення, а не синтетичного дійства.

«Ніякого зеленого світла я не бачив при жодних обставинах»

— Як Вам вдалося побудувати кар’єру в Америці? Як Ви, наприклад, знайшли свою першу роботу?

— Це все було дуже смішно. В 1999 році я ще не закінчив дисертації, але в мене було двоє дітей плюс заборона працювати (бо в мене певний візовий статус, з яким не можна було офіційно працювати США), а треба якось виживати. Я шукав собі різний підробіток. На початку лютого мені телефонує Джонатан Сарна, один з моїх менторів у Брендайзському університеті, найкращій в країні знавець американо-єврейської історії, автор двадцяти п’яти книжок, неймовірно працьовита людина. Він мені каже, що йому дзвонили з Tufts University — це північний Бостон, університет номер 31 в країні, на рівні Брандейза — там шукають людину на півроку, щось викладати, бо їхній професор єврейських студій пішов на півроку у відпустку. Я телефоную туди, зі мною звідти розмовляє професор-біблеїст і питає: «Що ви можете нам запропонувати?» Я до нього: «Я фахівець зі східноєвропейської історії, я можу запропонувати декілька курсів – наприклад, «Росія і євреї: акультурація, асиміляція, ХІХ століття». «Що ще?» — «Євреї і радянський комунізм, 1917-1991 рік», «Добре, що ще?» — «Євреї в Польщі, в Польсько-Литовському князівстві від Казімєжа Великого до розподілів Польщі». — «А що ще?»

Я перераховую курси і відчуваю, що йому на тій стороні слухавки нудно. Я тим часом пригадую давню свою пригоду. Я приїхав на свою першу західну стипендію, в Торонто, в 1993 році, де мене професор Харрі Фокс запросив прочитати лекції про те, що я знаю найкраще. Я вирішив поєднати свої новітні єврейські студії зі своїм фахом літературознавця-зарубіжника. Я запропонував і прочитав лекцію про єврейську тему у Томаса Манна, у Кафки, про євреїв і кельтів у Джойса, про єврейську тему у Борхеса. Відвідувачі моїх лекцій зауважили, що мої лекції виглядають як цілий курс — і я тоді насправді почав готувати курс про образ єврея у західноєвропейському модернізмі.

В мене тоді ж з’явився новенький IBM 486 (подарунок Раббі Шимона Дойча) і я старанно записував тексти лекції на твердий диск свого комп’ютера. З ним я приїхав в Пенсільванський університет — читати лекцію про єврейські рукописи бібліотеки Вернадського. Перед лекцією я увімкнув комп’ютер в розетку, сталося коротке замикання і в мене згорів диск, разом з матеріалами курсу. Я вирішив, що це перст Божий, що треба мені назавжди полишити мої загравання з зарубіжною літературою і рухатись в інший бік. І я кажу професору-біблеїсту: «В мене колись був розроблений курс «Образ єврея в західному модернізмі…». «Оце й будете викладати!» Власне моя викладацька кар’єра в США почалася з того, що я мав дістати з кишені свій покинутий досвід фахівця з зарубіжної літератури і його використати. Потім в Tufts University я викладав російську новелу ХХ століття, єврейську історію ХІХ століття, раньомодерну єврейську історію, кабалу та хасидизм і всі інші курси, які я міг і готовий був запропонувати. Але почав я з курсу, який в мене згорів. «Комп’ютери, — казав класик, — не горять!»

— Коли Ви почали публікувати книжки?

— На початку 1990-х років я видав з Наталею Трауберг тритомник Честертона, перший такого кшталту на пострадянському просторі. Там мої коментарі, преамбули до коментарів, якийсь невеличкий переклад. Також на початку 1990-х я надрукував з передмовою, коментарем і третиною своїх перекладів том Борхеса (в першому варіанті він мав букву «алеф» на обкладинці та називався «Письмена Бога»), який передруковувався в різних варіантах десятки разів, останній раз – два роки тому. Я також надрукував післямову до «Хронік Нарнії» Клайва С. Льюїса, і це все – московські видання, а в Києві вийшла книжка Хосе Ортега-і-Гассета «Этюды об Испании» з частиною моїх перекладів, редагуванням і передмовою. Свою дисертацію по Габріелю Гарсіа Маркесу я не видав. З точки зору мого біографа, це все – «ранній» період моєї літературної діяльности.

Коли я був в США, перша книжка, яку я видав, була моя дисертація – я її переклав з англійської на російську мову і видав у Москві в «Новом литературном обозрении». Йдеться про «Евреи в русской армии» (2003 р.). Вона добре розійшлася, в мене були хороші рецензії, але видати книжку в Москві, навіть у престижному видавництві — це не значило видати книжку в США. В Нортвестерн університеті в Чикаго, де почалася моя професорська кар’єра, це не зараховувалось. Мої книжки пробивалися у видавництва США дуже важко. Ніякого зеленого світла я не бачив при жодних обставинах тоді, і не бачу зараз. Наведу один сумний приклад. Мене всі лякали теньюрним процесом. Це така процедура, що триває рік, коли тебе переводять з посади assistant professor на посаду associate professor. Це значить, що ти отримуєш постійну позицію в університеті і якщо ти переходиш в інший університет, в тебе також там постійна позиція, пожиттєво. Це якщо тебе переведуть. А якщо ні — тебе викидають з роботи і ти починаєш пошуки з нуля.

Я почав з assistant professor в 2003 в Northwestern University і за декілька років дізнався, що в університетах рівня Northwestern, себто в дванадцяти-п’ятнадцяти кращих університетах країни, люди один за одним не отримують tenure (постійної посади). Я розумів, що люди не отримують tenure, вже надрукувавши одну монографію в провідному університетському видавництві. Значить, треба надрукувати дві! І я підготував дві до друку. Одну — про євреїв у російській армії, яка мала називатися „Drafted into Modernity: Jews in the Russian Army (1827-1917)”, і другу — «Anti-imperial choice: the making of the Ukrainian Jew», яку щойно видали українською мовою. Отже – дві книжки — і пожиттєве професорство забезпечено! Одну книжку в мене просив Stanford University і я відіслав її їм, а другу замовив Harvard Ukrainian Research Institute. В Гарварді хотіли мою книжку видати білінгвою, щоб там були українські і англійські тексти. Я відіслав цю книжку двом крутим видавництвам і викладав собі далі, будучи певним, що tenure (постійна університетська позиція) мені забезпечена.

Через півроку, коли мали прийти три зовнішні рецензії на мою книжку зі Стенфорда і дві зовнішні рецензії з Гарварду, я задзвонив редактору в Стенфорд і запитую, чи отримали вони рецензії на рукопис. «На який рукопис?» «Який я вам вислав більш ніж півроку тому». «А-а-а, знаєте, у нас хтось захворів, хтось відмовився, надішліть нам список, кому ще надіслати рецензію». Я кажу: «Ви розумієте, що підводите мене під монастир, я надіслав вам список сім місяців тому. Я забираю книжку». І зробив жест, який взагалі люди не роблять – забрав книжку зі Стенфорда. Мені дзвонить редактор книжкової серії професор Стівен Ціперштейн, фігура в моїй галузі дуже відома. Він каже – це скандал, тому що книжка має вийти саме в Стенфордському видавництві! Я кажу: «Книжка була у вас більш, ніж півроку – ви навіть не надіслали її на рецензію. Я книжку забираю — остаточно». Отже, мінус одна книжка. Моя впевненість в успіху теньюрної процедури захиталась.

Того ж дня – мазохіст! — дзвоню редакторці в Гарвард. Мені відповідає редакторка: «Ми отримали дві рецензії на книжку, обидві позитивні, але в нас багато книжок, довга черга, до того ж ми переїздимо в інше приміщення. Не турбуйтесь, через п’ять років видамо вашу книжку». Тобто це значіть, що моєї тенурної позиції немає і не буде. Отже, наприкінці травня 2007 року я кажу «Господи, я не напишу жодного рядка, поки мої книжки не візьмуть в інші редакціїі і не надішлють мені контракти».

Я занурився в чорну меланхолію. Від відчаю, рятуючись від наповзаючої депресії, почав малювати. А поки що згадав, що до нашого університету приїздив якийсь там дядько з Cambridge University Press, питався, чи в мене є щось для нього – я йому вирішив надіслати рукопис книги про євреїв в російській армії. І чекаю на відповідь з Кембріджу. Потім зателефонував декільком людям, вони мені сказали – ось тобі список, куди можна надіслати книжку «Антиімперський вибір», від Indiana University Press до Yale University Press. Індіана, сказали мені, попри те, що в них є серія з слов’янських та єврейських студій, тільки через півроку напишуть тобі, без гарантій, що вони беруть книжку, а Yale University Press не відпише ніколи, бо вони твою книжку не візьмуть. Закривши очі, я додав файли з розділами до ввічливого, проте стриманого, листа і надіслав книжку в Yale University Press в середу ввечері. Через дві години мені написав Джонатан Брент, тодішній голова слов’янського відділу Yale University Press і чудовий фахівець з радянської історії та літератури, і сказав коротко: беремо!

Контракти прийшли через два місяці. Пробитися в Єль та Кембрідж вдалося тільки тому, що спочатку мене «кинули», а потім я «кинув» Гарвард і Стенфорд. Але це, я так тепер розумію, типова ситуація. Люди виходять з цієї ситуації, надсилаючи рукописи в п’ять видавництв водночас. Але це непорядно, непристойно. І я так ніколи не робив. Звичайно, вся ця процедура — дуже стресова. Здати дві книжки за п’ять перших років викладання в університеті, бути певним, що йдеш на зелене світло, робиш вдвічі більше своїх колег, щоб прорватися, – і натрапляєш на абсолютну байдужість людей, які знають дуже добре, що від їх рішення залежить твоє виживання. Проте мене не зламали. Навпаки, я вийшов з певним надбанням – близько п’ятнадцяти живописних робіт (які потів виставлялися в музеях Чикаго та Нью-Йорку), втричі зменшився коефіцієнт моєї самовпевненості, і мабуть головне – я підтвердив собі, що вмію відповідати вельми ризикове «ні» в найважніших обставинах.

«Якщо ти зробив щось певним методом – бери інший метод»

— Ви багато видаєте книжок і у Вас дуже різні теми – як Ви ці теми знаходите?

— Я не знаходжу свої теми, вони знаходять мене. Візьмемо тему моєї дисертації. Я, власне, домовлявся з моїм науковим керівником Ентоні Полонським, що я приїжджаю в університет Брендайз, і я не за чотири роки зроблю дисертацію, а за два, чого в принципі не буває. Як це? Тому, що в мене був готовий майже весь напрацьований матеріал. Зі ста пінкасів – записних книг єврейських громад і братств (переважно давньогебрейською мовою) з колекції бібліотеки Вернадського, я приблизно 65 переписав своєю рукою. Я думав, що я приїду в Бостон (де знаходіться університет Брендайз) і дуже швидко зроблю дисертацію на тему «Єврейське самоврядування в смузі осілості наприкінці XVIII — першій половині XIX століття».

Перед Бостоном я приїхав з цією ідеєю на конференцію American Jewish Committee в Санкт-Петербург. Сиджу в номері готелю, готуюсь до виступу. Раптом – дзвінок. Інтелігентний жіночий голос: «Мене звуть Людмила Борисовна Уріцкая, я головний хранитель рукописів у Російському музеї Етнографії. Я знаю, що Ви багато років займаєтесь пінкасами, потребую допомоги. Ми знайшли декілька пінкасів з колекції Ан-ського, з того, що він назбирав у смузі осілості під час своєї експедиції 1911-1913 років. Декілька людей бачили цей пінкас, але не можуть його ідентифікувати». Вона називає людей які намагались ідентифікувати цей пінкас, я дуже здивований, що ці люди – першорозрядні фахівці — не можуть зрозуміти, про що в цьому манускрипті йдеться.

Я приходжу в музей до Урицької, вона мені приносить записні книжки, на першій написано – гебрайськими літерами, але російською мовою, тому івритомовних палеографів назва збила з пантелику, — «Пінкас братства хранителей віри Брянського полку». Братство було заснованого в Бялистоку в 1843, останні записи в Кременчуку в 1893. Релігійне братство в Брянському полку існувало 50 років. Я приїхав у Брендайз і написав курсову роботу на 60 сторінок про цей полк, його історію, групу євреїв, які служили в цьому полку. Про те, як мінялася ця група – приходили нові люди, але передавали естафетою той самий пінкас, щоб записувати дані про вибори керівників і членів братства, робити записи про пожертвування, про замовлення полкового сувою Тори, про відвідування рабинів в багатьох містах і містечках чотирьох країн, через які проходив цей полк…

Мене цей пінкас і зустріч з його матеріалом розвернули на 180 градусів. Я переклав і надрукував текст цього манускрипту, зробив по ньому і навколо нього декілька публікацій – власне, писав на ту ж тему про єврейське самоврядування, але водночас вийшов на більш ширшу і менш «геттоізовану» тему «Євреї в російській армії» — саме через через цей пінкас. От що я маю на увазі, коли кажу, що теми мене знаходять.

— А “Анти-імперський вибір”?

— Це інша ситуація. Але також я був в ній скоріше об’єктом зовнішніх чинників. Я був заочно знайомий з Мойсеєм Фішбейном і збирав про нього матеріал, був вельми здивований, що майже ніхто про нього не пише. Я вирішив, що зроблю про нього статтю – мене просив про це мій колега Міхаїл Крутіков з Мічиганського університету. Я написав статтю і приїхав до Гарварда з лекцією. Тогочасний (вже покійний) директор Інститутського видавництва Петтон Райт підійшов після лекції і каже: «У Фішбейна дуже високий рівень українсько-єврейської рефлексії. Чи він єдиний такий?» І я кажу «Є інші люди». І я почав йому розповідати про Кернеренка – про якого я на той час знав дуже мало – як про людину, що починає цю традицію наприкінці ХІХ століття. «А між ними хтось є?» Я кажу «Ну, так, я можу орієнтовно назвати – хоча б Кесар Білиловський, Іван Кулик, Сава Голованівський, Леонід Первомайський, Наум Тихий, Абрам Кацнельсон…». «Пишіть книжку, бо це – книжка, ми її надрукуємо». Ось так мене знайшла тема. Я нею займався на рівні статей, але ще не розумів, не бачив, що це – потужна, неймовірно цікава тема. Треба було, щоб хтось ззовні мені про це сказав. Хай будуть благословенні наші щедрі колеги!

Чому я це сприймаю серйозно? Чому переходжу від військової історії до літературної? Від імперського контексту до націонал-демократичного? Для мене це уже важливий методологічний момент. Я боюся «заіржавіти». Іржа перетворює тебе на людину, яка написала одну книжку з політичної історії початку ХІХ століття, потім пише другу книжку з політичної історії кінця ХІХ століття, потім третю — про політичну історію початку ХХ, а потім закінчує політичною історією сьогодення. Я абсолютно цього не сприймаю. Люди, які таке роблять, ставлять перед собою легке завдання, яке раніше чи пізніше перетворюється на низку самоповторень. Навпаки, я завжди ставив перед собою задачі, які я не можу вирішити – або які вирішити дуже важко. Я завжди ставлю перед собою завдання такого кшталту: якщо ти зробив щось у певному матеріалі, певним методом – бери інший метод, тренуй свої навички в іншому контексті, на новому матеріалі.

Власне, в мене перша книжка — це військова історія, історія армії, військових інститутів, їх політики щодо етнічної меншини. «Анти-імперський вибір» — це літературна історія, розповідь про інтеграцію представників етнічної меншини в інокультурне бездержавне середовище. Третя книжка „Lenin’s Jewish Question” – власне, політична історія, історія трансформації російського анти-юдаїзму в радянський расизм та антисемітизм, на прикладі рецепції ленінського прадіда Мошко Бланка. Четверта книжка – моя doctor honoris causa лекція в Могилянці – це методологія історіографії. Як треба займатися українсько-єврейською історією, які в ній “білі плями”, на що треба звертати увагу, в який бік рухатись. П’ята книжка – „The Golden Age Shtetl” – соціально-економічна історія, з елементами історії релігії та культури. В кожній наступній книжці в мене інший метод. Я вважаю, що цим я принципово відрізняюся від свої колег. Мої старші колеги дуже продуктивно працюють, але вони працюють в одній методології, а я цього не роблю принципово.

— Коли Ви почали академічно повертатися до України?

— Я завжди хотів бути у зв’язку з українськими інституціями. Навіть коли я їхав вчитись у Бостон, я намагався довести своїм колегам і в Академії наук, і в Київському університеті, і в Бібліотеці Вернадського, що я, власне, нікуди не їду. Що я їду навчатися і захистити дисертацію. Я не знаю – чому, чи то шалена заздрість, чи то безпідставне почуття конкуренції – але зі мною почали рвати стосунки саме ті люди, до яких я добре ставився і яким продовжував допомагати звідти, — возити їм книжки, надсилати публікації, заохочувати їх до наукового життя. А з цього боку я бачив неабияке відторгнення.

Я собі займався своїми справами — їздив у московські, єрусалимські та польські архіви, викладав в Кракові в Ягелонському університеті, на літніх школах центру «Сефер», в літній школі Гарвардського українського інституту. Водночас я розгортався тематично до України, і тут несподівано виявилися люди, яким було цікаво те, що я роблю. В мене було завжди бажання приїжджати, читати лекції, бути в контакті з фахівцями тут, але щось принципово змінилося в місцевих обставинах. Так, з’явився неймовірно цікавий Центр Міської Історії у Львові, з’явилась юдаїка в Острозьській Академії, потужний центр Єврейських студій в Українському Католицькому Університеті, фантастичний центр «Менора» з інститутом «Ткума» в Дніпрі…

Завдяки книжці «Анти-імперський вибір» мене помітили українознавці – Сергій Плохій, Джордж Грабович у Гарварді, Михайло Ільницький і Наталя Пилипюк в Альберті, Павло Роберт Маґочій в Торонто, Рой Фінін в Кембриджі, Алоїз Вольдан у Відні, Ярослав Грицак у Львові. Мене почали запрошувати на різні суто європейські конференції, які стосувалися українських тем. І тоді вже розвинулися мої стосунки з Києво-Могилянською Академією, Центром «Ткума» в Дніпрі, з ЦМІ і з УКУ. Не я повернувся, а мене повернули. Я не планую своєї кар’єри в довготривалому плані, я не революціонер-більшовик, а так би мовити опортуніст-бернштейніанець, який уважно слідкує за обставинами і прислуховується до них. Але реагує на них тільки в тому випадку — коли з цими обставинами співпадає мій внутрішній вектор. Останні 30 років показали мені, що в найнесподіваніший момент відбуваються події, які мене в пошуково-науковому сенсі розвертають на 180 градусів. Я саме зараз знаходжусь в епіцентрі таких подій.

— У Вас тепер є академічний досвід в Україні – як би Ви могли його прокоментувати, чого бракує українській академії?

— Українській академії бракує того ж самого, що бракує українській не-академії, українській політиці, пересічному українському інтелігенту. А саме — почуття власної гідності, відповідальності перед своєю професією і розуміння того, що світ прозорий і тебе бачать. Людям здається, що вони сидять у своєму закуточку, щось роблять, щось там таке друкують… Видають напівхалтурні книжки для «галочки», але щоб ніхто не редагував, читають лекції, але щоб ніхто не прийшов посидіти-послухати, передруковують одну і ту ж публікацію в різних варіантах двадцять разів – але щоб ніхто не побачив, безсоромно крадуть чужі публікації, щоб перевидати їх під своїм ім’ям. Вони кажуть “ми робимо те, що ми можемо робити», і це добре. «И так сойдет».

В цих людей немає ані почуття власної гідності, ані відповідальності за свою професію, ані бажання зростати. Нема розуміння того, що те, що ти друкуєш, кажеш, викладаєш, з чим виступаєш на конференціях – не відбувається в вакуумі, тебе бачать, ти прозорий. Ти завжди під лупою, на тебе дивляться, халтура твоя абсолютно очевидна, незграбна, смішна – і прикра. Біс із нею, з академією; це загальна проблема. Я в 1993 році читав свої перші лекції в Колумбійському університеті. В мене тоді з професором політології Олександром Мотилем започаткувались хороші людські стосунки. Ми з ним розмовляли про українців закордоном. Я зауважив, що я українця бачу в Москві елементарно – українець ходить на напівзігнутих ногах. І Мотиль каже мені: «Давайте вип’ємо за те, щоб українці раніше чи пізніше перестали ходити на напівзігнутих ногах». Це колосальний тост! Але на превеликий жаль люди в Україні – не всі і не завжди – продовжують ходити на напівзігнутих ногах. Я думав, що прийде нове покоління, особливо після Майдану, і воно буде щось змінювати, буде здатне розпрямитися, але люди на прямих ногах зустрічаються так само рідко, як і двадцять років тому. Не знаю, скільки має пройти часу, щоб революція гідности стала антропологічним, а не тільки політичним феноменом. Щоб її привласнили.

«Дуже важко бути сином відомої людини»

— Чи Ви бачите себе як частину родини Петровських, в літературному сенсі?

— Ми — сім’я з «чуттям великої родини», багато чого робимо разом. Я грав у маминому театрі, дописував іноді до часопису, який редагував тато, ми разом з Катею опікуємося батьківським архівом, я час від часу консультую Катю, Катя консультує мене… Але ми дуже різні і кожен занурений у своє. Мама займається своїм «Товариством Януша Корчака», тато — жанрами демократичної культури межі століть, Катя пише свої колонки для „Frankfurter Allgemeine”, а я займаюся єврейською та східноєвропейською історію, частина якої – історія нашої родини. Наш вплив один на одного – це, власне, події останніх десяти років. Катя мені казала, що тато відвернувся від стовідсотково акультураційно-асиміляційних пошуків 1960-1980-х років до чогось більш артикульовано єврейського саме після того, як я навернувся до юдейства. Катя зацікавилася єврейською тематикою, подивившись, що зі мною відбувається в духовному і професійному сенсі. Я це знаю переважно від неї. Уявляти, що я вплинув на свого тата і свою сестру – це, перепрошую, занадто.

Я великою мірою сформувався в батьківському домі. Певні речі, наприклад — етичні моменти, пов’язані з кар’єрою, це, безумовно, наслідки родинного нонконформізму, який я всмоктав з молоком матері і яким я був просочений на батьківській кухні. Так, я — син Світлани та Мирона Петровських, але до певної міри мене це дратувало, дратувало настільки, що я змінив ім’я та модифікував прізвище. Тому, що дуже важко, неймовірно важко бути сином відомої людини. Колишня киянка Маріна Лєвіна якось сказала мені, п’ятнадцятирічному: «Ти виріс в архі-інтелігентній сім’ї». Але це не тільки щасливий випадок, це також неймовірний психологічний тягар.

Знайти свою нішу і вийти з-під батьківського впливу мені було непросто. Одного разу в Гарварді ми зустрілися з Юрієм Щербаком, в домі якого, в певному розумінні, я виріс. Юрій Миколайович сказав, що його тішить, що я зміг знайти свою нішу, бо він бачить, як важко дітям шестидесятників будувати себе в суміжних спеціальностях поруч з батьками, адже батьки-шестидесятники «займають весь простір». Зберегти своє «я» і не підпорядкувати себе повністю батькові, збудувати свій шлях в суміжній спеціальності, здобути свою тему і голос, не бути епігоном, який повністю імітує «старшого по званію» – з точки зору Щербака було непересічно. Для мене це було очевидним, бо я завжди намагався відриватися від середовища, але я був вдячний, що людина саме з цього середовища мій вибір побачила і оцінила.

Чи історія промовляє до вас через реальність?

— Я розповів, як я рухався до того, щоб стати істориком. Тридцять років опісля я можу сказати, що я став істориком 19 серпня 1991 року. Я приїхав у Москву здавати верстку Борхеса в «Политиздат», видавництво, яке через три дні після ГКЧП стало називатись «Республика». Я приїхав у бібліотеку заповнювати прогалини – побачив, що всі ці прогалини пов’язані з єврейськими темами, з кабалою, хасидизмом, єврейсько-іспанським середньовіччям. Мені було дуже соромно, що я можу впоратися з Фомою Кемпійським чи з цитатами з буддистських сутр, але абсолютно не можу впоратися з референціями до Маймоніда чи Єгуди Га-Леві.

Але мене вигнали з приміщення бібліотеки, бо 18 серпня закрили бібліотеку. Як нам пояснила вся в сльозах і зденервована Екатерина Гєнієва, директорка бібліотеки, вся бібліотека пішла захищати Єльцінський Білий Дім. Нас вигнали, я повернувся до Наталії Трауберг, в якої я зупинився. На порозі Наталья Леонідівна мені каже, що її син і всі знайомі пішли захищати російську демократію, вона вже старенька, але як же я? Ну, якось незручно допрацьовувати коментар, коли «вся Москва» пішла боротися проти ГКЧП. З мене лайновий революціонер, але «воленс-неволенс» я пішов захищати російську демократію. Коли три чи чотири рази починався штурм, і вже бачив танки на вулицях міста, і три танки стояли за моєю спиною (я стояв на площі СЭВ – Совета Экономической Взаимопомощи), і по Вулиці Чайковського вже йшли, перерізаючи, як ніж масло, тролейбусні барикади, путчистські БТРи, і перші три хлопці вже загинули – я відійшов від площі подивитись, що відбувається, і стояв на мосту через Садове кільце, на Калінінскому проспекті. Коли тільки пішли БТРи, хлопець якийсь біля мене каже: «Стріляють холостими». А небо все перерізане блакитними траєкторіями куль. Я кажу: «Дурень, вони трасерами стріляють». Себто – це не жарти і не навчання. Вб’ють по справжньому.

Я повернувся до людського ланцюга – третього на площі між СЭВом та Білим Домом. І там, на площі, під вологою мрякою, яка змінювалася легким теплим дощем, я запитав себе, що я тут роблю? Я захищаю російську демократію? Оту ліберал-шовіністичну, імперську, пихату? Я не певен, що хочу її захищати. Я захищаю український шанс? Я бачив трьох-чотирьох українців, які не стояли в ланцюжку, вони стояли позаду, в кущах біли Білого Дому і пиячили. Це були єдині люди, яких я бачив напідпитку, мені було дуже неприємно. Кого я захищаю, ким я є, що я тут роблю? Я — людина, яка приїхала здавати в російське видавництво Борхеса, російськомовний єврей з України, занурений в свої літературознавчі студії та релігійні пошуки, який знається на дзені та германській міфології, але нічого не знає про євреїв та юдейство. Щось дуже чітко в той момент в мені прокинулося. Це саме той момент, про який Карс Ясперс каже: «Коли смерть стає тобі інтимно близькою». В цей момент я задав собі питання – хто я? Що я? В мені прокинулась моя єврейська кров і я вирішив, що якщо помирати, то помирати євреєм на цій площі.

Через декілька днів після свого повернення до Києва я пішов шукати могилу свого прадіда на Куренівському кладовищі Києва. Знайшов на його могилі напис давньоєврейською, який я не вмів прочитати. Через три місяця почав вивчати іврит. Через півроку зайнявся єврейськими рукописами. Через півтора – поїхав до єшиви. Все посипалося: посипалася моя зарубіжна література, моя кар’єра в Київському університеті, мої публікації в Москві, мої сподівання на кар’єру літературознавця-зарубіжника, орієнтованого на російський ринок — все розбилося вщент. Я спокійно дивився на те, як воно все гине, бо став іншою людиною. Цей був момент не тільки коли історія увійшла у мене, а коли я, нарешті, знайшов свою власну історію і увійшов до неї.

Розмовляла Владислава Москалець
У публікації використано світлини з приватного архіву Йоханана Петровського-Штерна.

Northwestern: Yohanan Petrovsky-Shtern photographed at the offices of Northwestern, Evanston, IL. September 27, 2016. Photo by Andrew Collings.

Йоханан Петровський-Штерн (Yohanan Petrovsky-Shtern) – професор Crown Family з єврейських студій та професор єврейської історії на історичному факультеті Університету Нортвестерн (США). Викладає низку курсів з ранньомодерної та модерної історії євреїв, єврейськогго містицизму та кабали, історії і культури України та слов’яно-єврейських літератур. Здобув низку престижних академічних нагород, стипендій та дослідницьких грантів (зокрема, від DAAD Foundation, Rothschild Foundation, Fulbright Foundation, Davis Center at Harvard University, Center for Russian and East European Studies at the University of Toronto). Як гостьовий професор, викладає в Українському католицькому університеті, а також є почесним доктором Києво-Могилянської Академії та Українського Вільного Університету у Мюнхені. Автор понад сотні статей, монографій, науковий редактор низки збірників, зокрема: Jews in the Russian Army (1827-1917): Drafted into Modernity (Cambridge University Press, 2008); The Anti-Imperial Choice: the Making of the Ukrainian Jew (2009); Lenin’s Jewish Question (2010); Cultural Interference of Jews and Ukrainians: a Field in the Making (2014). Його книга Golden Age Shtetl a New History of Jewish Life in East Europe (Princeton University Press, 2014) була номінована на Пуліцерівську Премію та здобула Національну премiю єврейської книги. Нещодавню монографію Jews and Ukrainians: a thousand years of co-existence (2016, у співавторстві з Paul Robert Magocsi) опубліковано англійською та українською мовами, книга здобула нагороду Форуму Видавців у 2016 р. Книга Антиімперський вибір (Київ: Критика, 2018) щойно стала доступною українським читачам. Живе і працює в США.

Источник

Яндекс.Метрика